Ляджа

Англомовна та німецькомовна Вікіпедії вказують її площу близько 900 км²; вона утворює трикутник між лінією Езра — Шахба завдовжки 45 км на півдні та околицями Бурака на півночі. Середня висота — від 600 до 700 м, а найвищий вулканічний конус, трохи на захід від Шахби, сягає 1 159 м. Переважають сірі зруйновані лавові поля з гострими базальтовими брилами; між ними лежать западини (ка') з дрібнішим ґрунтом, де села мають свої поля.

Джерел мало; воду здебільшого зберігають у цистернах, а влітку її гостро бракує. Арабомовна Вікіпедія пояснює базальтовий покрив виверженнями Джебель-ель-Араб, особливо Телль-Шіхана.[1][2][3]

Регіон фігурує як Аргов у Єврейській Біблії та як Трахонітида («скелястий край») в Євангелії від Луки. До 27 року до н. е. Рим передав його Іродові Великому, який поселив там 3 000 ідумеїв; після його смерті в 4 році до н. е. він перейшов до тетрарха Филипа, близько 34 року н. е. — до провінції Сирія, а за Траяна — до провінції Аравія. Місцевість перетинала римська дорога, і між 1 і 4 століттями тут виросли міста з театрами, колонадами й храмами, зокрема Філіппополь (Шахба) і Зорава (Езра). У візантійський період будівельна діяльність різко зросла; у Зораві в 515 році храм замінив мартирій Святого Георгія.

Назва аль-Ладжа вперше зафіксована в середньовіччі; утікачі від монгольських навал знову заселили регіон у 13 столітті. До 17 століття він здебільшого обезлюднів, і бедуїни сулут використовували його як пасовища. Друзькі поселенці прибували з кінця 18 століття й особливо після 1860 року, що в 1868 році призвело до сутичок із сулут. За даними арабомовної Вікіпедії, наприкінці 2011 року збройні опозиційні групи відступили до Леджі, а в березні 2012 року армія розпочала наступ на цю місцевість.[1][2][3]

Англомовна Вікіпедія налічує майже двадцять місць із римськими руїнами, щонайменше тридцять — із візантійськими та щонайменше тринадцять — із руїнами ісламської доби; за даними арабомовної Вікіпедії, французькі місії між 2003 і 2007 роками зафіксували близько 700 археологічних пам'яток. Нині в центрі та на сході живуть друзи, а в селах на західному краю — мусульмани та християни-мелькіти; більшість сіл стоять серед античних руїн.

Міністерський указ від 31 травня 2006 року оголосив Леджу заповідною територією, а в травні 2009 року ЮНЕСКО визнало її першим — і, за арабомовною Вікіпедією, досі єдиним — біосферним заповідником Сирії.[1][2][3][4]